Юрист Хавронюк про обмеження конституційних прав і свобод громадян України

2 квітня 2020 року Кабінет міністрів України ухвалив постанову № 255 “Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби Covid-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2” (яка замінила постанову від 16 березня 2020 р. № 215, яка замінила постанову від 11 березня 2020 р. № 211).

Як відомо, будь-яка урядова постанова – це підзаконний акт, тобто вона має ґрунтуватися на положеннях закону і цілком відповідати їм. Без винятків.

Постанова № 255 мала б випливати з положень принаймні трьох профільних законів – закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб”, Основ законодавства України про охорону здоров’я і закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” (така інфекційна хвороба, як туберкульоз, заходи з боротьби з якою передбачено законом України “Про протидію захворюванню на туберкульоз”).

Натомість, випливає постанова № 255 лише з першого із вказаних законів, причому тільки з однієї його статті – 29-ї.

Відповідно до цієї статті, яка має назву “Карантин” (у перекладі з італійської – “сорок днів”), у рішенні про встановлення карантину визначаються, зокрема, тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов’язки, що покладаються на них.

При цьому як урядова постанова має відповідати закону, так і закон має відповідати Конституції України. Інакше це неправильний закон і його можна не виконувати.

Тому неправильно думати, що згадана стаття 29 дає повноваження Кабміну встановити будь-які обмеження прав громадян та додаткові обов’язки. У ст. 64 Конституції на цей випадок чітко передбачено: “Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України”.

Хтось скаже: так тут же згадуються лише конституційні права, а інші, неконституційні, можуть бути обмежені.

Так, дійсно, “фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України” (ст. 26 Цивільного кодексу). Але нас у цьому випадку не цікавлять неконституційне право на спадщину або право на донорство – у постанові № 255 йдеться про дещо інше. Вона забороняє пересічним громадянам до 24 квітня 2020 р., зокрема, і за деякими винятками:

– “перебування в громадських місцях без вдягнутих засобів індивідуального захисту, зокрема респіратора або захисної маски, у тому числі виготовлених самостійно”;

– “переміщення групою осіб у кількості більше ніж дві особи”;

– “перебування в громадських місцях осіб, які не досягли 14 років, без супроводу батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, прийомних батьків, батьків-вихователів, інших осіб відповідно до закону або повнолітніх родичів дитини”;

– “відвідування парків, скверів, зон відпочинку, лісопаркових та прибережних зон, крім вигулу домашніх тварин однією особою”;

– “проведення всіх масових заходів”;

– “відвідування установ і закладів, що надають паліативну допомогу, соціального захисту, в яких тимчасово або постійно проживають/перебувають діти, громадяни літнього віку, ветерани війни і праці, особи з інвалідністю, особи зі стійкими інтелектуальними або психічними порушеннями, установ і закладів, що надають соціальні послуги сім’ям/особам у складних життєвих обставинах”;

– “перебувати на вулицях без документів, що посвідчують особу, підтверджують громадянство чи її спеціальний статус”.

Таким чином, обмежено одночасно низку конституційних прав і свобод: право на повагу до гідності (і водночас дозволено таке, що принижує гідність, поводження); свободи пересування; право на невтручання в особисте і сімейне життя; право безперешкодно відправляти колективно релігійні культи і ритуальні обряди; право збиратися мирно, без зброї та проводити збори, мітинги, походи і демонстрації; право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом; право на страйк; право непрацездатних батьків на піклування з боку їхніх повнолітніх дітей тощо.

Попри те, що влада мала можливість і підстави ввести режим надзвичайного стану і відповідно до закону України “Про правовий режим надзвичайного стану” легально запровадити обмеження деяких (підкреслюю – деяких) прав людини і громадянина (зокрема, свободи пересування, права на проведення деяких масових заходів і страйків), вона цього не зробила. Очевидно, сподіваючись на безкарність.

Законом від 17 березня Верховна Рада доповнила Кодекс України про адміністративні правопорушення новою статтею 44-3 “Порушення правил щодо карантину людей”.

Нею встановлено, що “порушення правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, передбачених законом України “Про захист населення від інфекційних хвороб”, іншими актами законодавства, а також рішень органів місцевого самоврядування з питань боротьби з інфекційними хворобами”, тягне за собою накладення штрафу на громадян від 17 тис. до 34 тис. грн і на посадових осіб – від 34 тис. до 170 тис. грн.

Це положення має вельми абстрактний характер: “порушення правил, встановлених актами законодавства, тягне за собою…”.

До того ж 34 тис. грн для громадян, як це передбачено статтею 44-3, – це неадекватне стягнення, яке суперечить принципу пропорційності, оскільки не враховує ні рівня легальних доходів населення, ні розміру штрафів, передбачених у КУпАП та Кримінальному кодексі за схожі й навіть більш тяжкі діяння. Не слід також забувати, що розмір штрафу за певних умов може подвоюватися (див. ст. 308 КУпАП).

Якщо знову повернутися до Основ законодавства України про охорону здоров’я, законів “Про захист населення від інфекційних хвороб”, “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” та “Про протидію захворюванню на туберкульоз”, то з їхніх положень чітко випливає лише кілька підстав юридичної відповідальності для деяких категорій фізичних осіб. Так, її можуть нести:

1) особа, яка є носієм збудника небезпечної інфекційної хвороби, – за ухилення від виконання заборони здійснювати діяльність, яка може сприяти поширенню інфекційної хвороби;

2) ця сама особа – за ухилення від обов’язкового медичного нагляду чи обстеження, обов’язкової госпіталізації, лікування чи карантину в установлених законом випадках;

3) особа, хвора на туберкульоз чи інфікована мікобактеріями туберкульозу, – за ухилення від обов’язків, визначених законом “Про протидію захворюванню на туберкульоз”;

4) інші фізичні особи – за порушення особливих умов і режиму: а) праці, б) навчання, в) пересування чи г) перевезення, встановлених для запобігання поширенню та ліквідації небезпечного інфекційного захворювання на території України або в окремій її місцевості. (Тобто, якщо за допомогою таких умов і режиму запобігти поширенню інфекції неможливо (наприклад, коли йдеться про прогулянку парком чи вихід до магазину без паспорту), відповідальність є необґрунтованою.)
Десятки або й сотні усіх інших багатосторінкових правил, порядків, інструкцій, положень тощо, які стосуються карантину, санітарії та гігієни, запобігання та протидії епідеміям, містять приписи тільки для посадових осіб, а тому лише на них і поширюються. Жодна непосадова особа не зобов’язана і фактично не здатна їх знати, а тому не може відповідати за їхнє невиконання. Конституція передбачає: “Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності”, а ось про незнання підзаконних актів у ній не йдеться.

Так, водій зобов’язаний знати правила дорожнього руху, а мисливець – правила полювання, але лише тому, що цей обов’язок прямо покладено на них, відповідно, законами “Про дорожній рух” і “Про мисливське господарство та полювання”. Але обов’язок знати всі протиепідемічні, карантинні тощо правила на пересічних громадян жоден закон не покладає.

Правильно діятимуть судді, закриваючи справи про адміністративне правопорушення, передбачене ст. 44-3 КУпАП, щодо фізичних осіб, з тієї підстави, що всупереч вимогам пункту 22 частини 1 ст. 92 Конституції України діяння, яке є адміністративним правопорушенням, визначено не законом, а виключно підзаконним актом. Бо стаття 44-3 КУпАП в чинній редакції – це яскравий приклад дії прислів’я “за моє жито мене ж і побито”.