В січні 2025 року скоротився імпорт цинку і цинкових виробів на 34,2%

Україна в січні 2025 року скоротила імпорт цинку і цинкових виробів на 34,2% порівняно з аналогічним періодом 2024 року – до $2,695 млн. У грудні 2024 року імпорт становив $3,802 млн. Експорт цинку в січні становив $137 тис. (у грудні – $100 тис.), тоді як у січні 2024 року він був на рівні $8 тис.

Чистий металевий цинк використовують для відновлення благородних металів, застосовують для захисту сталі від корозії та з іншою метою.

Цинк (хімічний знак —
Zn
{\displaystyle {\ce {Zn}}}, лат. zincum) — хімічний елемент з атомним номером 30, що належить до 12-ї групи, 4-го періоду періодичної системи хімічних елементів. Проста речовина — цинк, заст. ци́на (також щодо олова)[2] — крихкий блакитно-сірий метал.

За своїми хімічними властивостями цинк близький до магнію в тому сенсі, що має ступінь окиснення +2 і валентність II у сполуках. Цинк 24-ий за поширеністю хімічний елемент у земній корі. Найчастіше він зустрічається у вигляді сульфіду, його основна порода — сфалерит (цинкова обманка).

Історія

Алхімічний символ цинку.
Сплави цинку (латунь) були відомі з глибокої давнини (1400 до н. е.), а масово почала використовуватися у 250 році до н.е. для виробництва монет у Римській Імперії[3].

Є гіпотези, що давні греки знали про цинк, і називали його “Несправжнє срібло”, але, ймовірно, вони не мали технічних засобів для його виплавки. Отримувати порівняно чистий цинк, конденсуючи його з пари, вперше навчилися у Індії у 13 столітті. Китайські металурги почали масово отримувати цинк близько 16 століття. У Європі цинк було вперше отримано у 1743 році під керівництвом Вільяма Чемпіона[4] (за іншими джерелами, цинк вперше з європейців отримав Маргграф у 1746[5]).

Ймовірно, дрібні кількості цинку отримувалися європейськими металургами і раніше (він міг осідати на стінках плавильних печей)[6]. Відомо, що Парацельс ще у першій половині 16 століття писав про метал, який він називав Zincken[7]. Це слово походить від німецького нім. Zinke — зубчастий, ймовірно через форму його кристалів[8].

У 20 столітті будо розроблено кілька нових методів добування цинку, кожен з яких радикально здешевшував його: електролітичний метод у 1917 році, безперервний автоклавний процес (англ. continuous retort process) у 1920, електротермічний процес у 1930-х[4].

Середній вміст цинку в земній корі становить 8,3•10⁻³ % (за масою). Цинк у природі як самородний метал не зустрічається. Його добувають з поліметалічних руд, що містять 1-4 % Zn у вигляді сульфіду, а також Cu, Pb, Ag, Au, Cd, Bi. З численних мінералів цинку найбільше значення мають сфалерит ZnS (67 %), що містить домішку Cd, Ir, Ga і Ge, вюртцит ZnS (63 %), в зоні окиснення — смітсоніт ZnCO₃(52 %) і каламін Zn[Si₂O₇](OH)₂ (53,7 %). Головні промислові мінерали свинцево-цинкових руд — ґаленіт і сфалерит.